П`ятниця, 19-Грудень-2014, 03.27.52
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Логін:
Пароль:
Розділи новин
Історичні [60]
Краєзнавчі [87]
Свята та обряди календарного циклу [2]
Реклама
Новости туризма
Останні статті
Мы Вконтакте
Посилання

Новое на форуме
Туристичні блоги
Фото Чернігівщини
Статистика

Яндекс.Метрика

Пошук
Головна » Статті » Статті » Краєзнавчі

Bookmark and Share

Чернігівщина в стародавні часи
Судячи з археологічних даних, Чернігівщина починає заселятися людьми в мустьєрську епоху (ранній палеоліт), 150—140 тис. рр. тому. Про це свідчать знайдені в селах Чулатів і Араповичі Новгород-Сіверського рай­ону предмети з кременю, виготовлені первісними мисливцями. В пізньому палеоліті (40—13 тис. років тому) лю­дина починає переходити до осілості. На території сучасних Варвинського, Коропського, Менського, Новгород-Сіверського і Щорського районів виявлено близько 20 поселень цієї доби. Біля Новгород-Сіверського знайдено унікальні вироби з кременю дуже ве­ликих розмірів, що дістали назву гігантолітів. Великий інтерес становлять також залишки трьох чумоподібних жител на поселенні поблизу с. Пуш­карів.
Однією з найвизначніших шзньо-палеолітичних пам'яток є повністю розкопане поселення у селі Мезин Коропського району. Мезинська сто­янка була відкрита в 1907 р. і дослід­жувалась упродовж 16 польових сезо­нів із перервами від 1908 до 1961 р. Серед дослідників палеолітичного Ме-зина видатні українські вчені Ф. Вовк та І. Шовкопляс. Умови життя палео­літичної людини були дуже важкими. Щойно розтанув могутній панцир льодовика, і Мезинська балка, поглиблена талими водами, вкрилася напів-тундровою рослинністю — місцем проживання та харчування мамонтів, песців, північних оленів, зубрів. Ці тварини й забезпечували харчування людей того часу. Практикувалося загінне полювання на великих тварин, чому сприяла наявність високих урвищ. У таких умовах полювання було справою колективною, за участю усіх членів громади. М'ясо забитих тва­рин йшло на їжу, а з кісток споруджувалися каркаси жител, на зразок чу­мів, вкритих шкірами тих же тварин. Важко повірити, але в таких складних умовах вже існувало первісне мис­тецтво. Розпис червоною вохрою зберігся на лопатці та двох щелепах ма­монта. На Мезииській стоянці знайдені пластинки з орнаментом (меандр, кути, "ялинки"), а також два браслети: один зроблено у вигляді широкої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментованої зигзагом і ме­андром, інший — із п'яти дужок — пластинок, укритих рядами різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони. Статуетки, відкопані у Мезині, прикрашені геометричним орнаментом, вважаються символами або жінки, аба пташки, або фалоса. Жіночі статуетки пов'язують із культом прароди-тельки, інші — з мисливською магією. Частина кісток з Мезина, наприклад, лопатка, тазова кістка, гомілка, нижня щелепа мамонта використовувалися, на думку археолога С. Бібікова, як ударні музичні інструменти. Серед знайдених в Україні найдавнішими вважаються флейта з відрос­тка рогу північного оленя, яку вдалося відшукати на палеолітичній стоян­ці Молодове в Чернігівській області у 1953 р., а також резонаторні та без-резонаторні ударні інструменти, знайдені в поселенні Мезин. Культурний шар Мезинської стоянки, розташованої в гирлі глибокого яру на схилі давньої балки, залягав у лісоподібному суглинку на глибині до 4 м і містив залишки невеликих округлих і овальних (діаметром до 6 м) на-метоподібних жител. Каркас будівлі був зроблений з дерев'яних жердин та бивнів мамонта. Фасад житла тримався на арці. (Вважається, що арочний метод був винайдений десь в античності, але широко використовуватись став лише в середні віки. Однак будівлі у Мезині свідчать, що арка була відома в Україні близько 15 тис. років тому). Арка ця була зроблена з двох бивнів ма­монта, закріплених в основі в щелепі мамонта і з'єднаних всередині муфтою, виготовленою також із бивнів мамонта. Цоколь житла був збудований зі ще­леп мамонтів, вкопаних на глибину до 40 см, на деяких із них невийняті бивні були повернуті так, що вони підтримували покрівлю житла разом з ін­шими 20 арками із жердин. Арка утримувала покрівлю вагою у 2—3 т. Біля сіл Смячка, Кудлаївка і Чулатів Новгород-Сіверського району ви­явлено поселення доби мезоліту (XIII—VIII тис. років тому). В той час лю­дина вже користувалася луком, стрілами з крем'яними наконечниками.
У добу неоліту (VII—V тис. до н. е.) починається перехід до землеробства і скотарства. Проте на території Чернігівщини, як і раніше, переважало мис­ливство і рибальство. Мис­ливсько-рибальські племена розташовувались досить гус­то по берегах річок Десни, Сейму і Снову. Таких посе­лень зараз відомо понад 100. У північно-східній частині Чернігівщини жили племена, які поширювались також у Волго-Окському басейні та північних районах Східної Європи. Південно-західну частину Чернігівських земель населяли племена, які меш­кали на середній Наддніп­рянщині. З неолітичних пам'яток Чернігівщини найбільш вивченими є по­селення в селі Анисові й біля села Пустинки Чернігівського району. За доби міді (III тис. до н. е.) з правобережного Придніпров'я в півден­но-західну частину Чернігівщини починають проникати землеробські пле­мена трипільської культури. їх поселення виявлені в Козелецькому районі біля м. Остра, сіл Виповзова, Євминки та Лугави. Як показують археоло­гічні дослідження, тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно збері­гали в глиняному посуді. У добу бронзи (III—II тис. до н. е.) басейни рік Десни та Сейму заселя­ли племена середньодніпровської культури шнурової кераміки. Поширен­ня шнурової кераміки на теренах Європи пов'язується багатьма дослідни­ками з розселенням індоєвропейських племен, зокрема, прибалто-герма-но-слов'ян. До речі, і саме слово "шнур" — снур, та дієслово "снувати" на­лежать до числа найдавніших індоєвропейських. Можливо, що й назва річки Снов — правої притоки Десни — утвердилася ще в бронзовому віці. На посуді середньодніпровської культури переважають відбитки багато­жильного шнура, який засвідчує також і наявність ткацького виробництва. Територія Чернігівщини в той час була заселена також землеробсько-ско­тарськими протослов'янськими племенами, які залишили археологічні пам'ятки комарівсько-тшинецької культури, що поширювалась в основно­му в північній частині правобережного Придніпров'я, вздовж берегів р. Десни і її приток. На поселеннях біля Сосниці, сіл Долинського Со-сницького району і Пустинки Чернігівського району досліджено житла з вогнищами, а біля сіл Анисова Чернігівського, Вовчка Козелецького і Радуля Ріпкинського районів — залишки бронзоливарського виробництва. На зміну середньодніпровській культурі приходить східнотшинецька, яка вважається початком слов'янського етногенезу, пам'ятки цієї культури відомі на території Чернігівської обл. Кургани та поселення скіфських часів (VII—III ст. до н. е.), які належали землеробсько-скотарським племенам, досліджені в південній частині, а та­кож у басейні річок Морзянки та Десни, біля Борзни та Сосниці. Північно-східна частина в цей час була заселена скотарсько-землеробськими племена­ми, поширеними в VI—III ст. до н. е., а також на території сучасної Сумсь­кої області та на Курському Посейм'ї. Одне з городищ цих племен, що впер­ше було досліджено біля села Юхнова Новгород-Сіверського району, дало назву археологічній культурі — "юхнівська". Подібні городища обносили земляним валом або обкопували ровом, вони були густо заселені.
Наземні, обмазані глиною житла в плані мали довгасто-овальну форму площею 5 х 3 м і були збудовані з дерев'яних кіл­ків, переплетених лозою; долів­ка жител — глиняна. У житлах були глинобитні печі і ями гос­подарського призначення. Се­ред знахідок у городищах зустрічаються глиняні грузила для рибальства, глиняні пряслиці для веретен і тя­гарці для ткацького верстата (див. фото), керамічний посуд (переважно ор­наментовані високі горнята) Економічну основу життя юхнівських племен становило землеробство і скотарство. Про це свідчать знахідки обвуглених зерен хлібних культур, значна кількість кісток домашніх тварин. Рибальство і полювання були до­поміжними. Археологічні дослідження і теоретичні висновки сучасної науки дозво­ляють вважати прабатьківщиною слов'ян з II тис. до н. е. територію між Одером на заході та басейном середнього Дніпра на сході. її північним кордоном було лівобережжя Прип'яті, південним — рубежі лісостепу й сте­пу. Археологічною відповідністю слов'ян є т. зв. зарубинецька культура, яка була залишена осілим землеробським населенням лісостепової зони Східної Європи (кінець III ст. до н. е.), а також пам'ятки пшеворської культури у верхній течії Вісли (II Ст. до н. е. — IV ст. н. е.). На зміну зарубинецькій культурі у лісостеповій зоні сучасної території України у II ст. н. е. прийшла черняхівська культура. Дані антропології вказують на близькість антропологічного типу черняхівців та літописного східнослов'янського племені полян, що свідчить про безперервну традицію заселення цієї території слов'янами. Слов'янські племена, що у II ст. до н. е. — V ст. н. е. селилися головним чином у північній частині Чернігівщини, за своєю культурою близькі до зарубинецької. їх поселення відомі біля Любеча. Південну частину Чернігів­щини по річках Остру, Удаю, Недрі в II—VI ст. населяли слов'янські племе­на черняхівської культури. їхні поселення та могильники виявлено біля Линовиці, Малої Дівиці Прилуцького, сіл Журавки Варвинського, Веприка Бобровицького районів. У VII—IX ст. Чернігівщина була заселена слов'янсь­ким племінним об'єднанням "северо", "сівери", "сіверяни", згодом відомі як "севрюки". В літописі "Повість минулих літ" з цього приводу сказано: "...Осіли на Десні і по Сейму, по Сулі і назвалися сіверянами..." Складні колонізаційні процеси формувалися і ширилися під тиском пів­денно-східних войовничих кочових сусідів. Захищаючись від них природ­ною перепоною Дніпром, східні слов'яни, уникаючи небезпеки, рухались правобережжям на північ, у найдальші сховища — ліси. Ймовірно, цим фактом пояснюється і назва лісової притоки Дніпра — Десни (права, пра­виця, тобто по праву руку на шляху пересування). Слід погодитися з С. Соловйовим, який, аналізуючи літописні джерела, прийшов до висновку, що слов'янське народонаселення, рухаючись спочатку Правобережжям Дніпра на північ, а потім по Лівобережжю у зворотно­му напрямку (з сівера), через те й набуло ім'я сіверян (одна з версій). Наші предки з північних країн, захищених лісами і болотами, нестримно руха­лись у спустошені нападниками й небезпечні, але багаті природними ресур­сами південні краї. Дехто з істориків твердить, що з Полісся сіверяни йшли аж до Дінця, Дону, а звідти — в широкі приазовські степи. Очевидно, такі явища пов'язані з політичним поширенням території Чернігівського кня­зівства. Основна ж маса сіверян компактно мешкала в басейнах Десни, Сейму та Сули. На півночі з ними сусідили кривичі, вододіл Сожа й Десни відділяв сіверян від радимичів, а Оки — від в'ятичів, Дніпро утворювало ме­жу з полянами. На півдні літописець обмежує сіверянську територію басей­ном Сули, через те суличі (посуличі, суляки) не відносяться до якогось ок­ремого племені, вони є посольським відгалуженнями сіверян. Незважаючи на літописне свідчення про неоднаковий рівень розвитку східнослов'янських племен, сіверяни були близькі до полян, радимичів, древ­лян і в'ятичів. Ця близькість підтверджується й археологічними матеріалами. На думку М. Брайчевського, зближували ці племена одні й ті ж чинники. Зокрема, з IX ст. чернігівська частина сіверян разом з полянами, древлянами і дреговичами входили до складу Русі. А з X ст. Чернігівщина була одним з найбільших князівств могутньої слов'янської держави — Київської Русі.
 
Олександр Уривалкін


Категорія: Краєзнавчі | Додав: chernigovec (06-Грудень-2009)
Переглядів: 1255 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar