13 січня – Щедрий вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єдналися, і тепер маємо Щедрий вечір або свято Меланки.
Якщо перед Різдвом готували багату вечерю, переважно з дванадцяти страв, то 13 січня – щедру. Вона не мала такої великої кількості страв, але була вельми смаковитою: ковбаси, смажене м'ясо, печеня, локшина і обов’язково млинці – символ Сонця. До речі, на Поліссі, варили другу кутю, заправляючи її смальцем. Тому й вечерю називали щедрою, а звідси й назва – Щедрий вечір. Про це мовиться в багатьох щедрівках та колядках:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!

За християнським календарем 13 січня – це день преподобної Меланії Римлянки, що померла 439 року, то його й називають Меланками, а наступний день – Василями. В давні часи Маланки, Василі та Водохреща пов’язувались із новорічним циклом так званого «Сонячного кола». Найбільшим вважалося дайбозьке свято «Щедрого Бога» (воно пізніше й прибрало назву «Маланок» або «Щедрого вечора», котрим і завершувалися «Святі вечори»). Упродовж тижня, від Різдва, люди не працювали, а лише святкували.
Щедрий вечір багатий на цікаві народні обрядодії. Сідаючи до вечері, кожен одягав нову або свіжовипрасовану сорочку. Перед тим, як почати трапезу, господиня просила дітей вийти з хати, а біля батька, що сидів за столом, клала стільки пирогів, щоб його не видно було. Потім дітлахів, запрошували до світлиці. Діти здивовано запитували:
- Мамо, а де наші тато?
- А хіба ж ви мене не бачите, діти?
- Не бачимо, тату!
- Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!
Так казав батько і перехрестившись запрошував всю сім'ю до святкового столу, до «щедрої куті» - «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!».
Тільки сідали за стіл, а під вікном вже починали щедрувати:
«Щедрий вечір, пане господарю,
Стережи, Боже свого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матку.
Добрий вечір!»

Цього вечора молодь та діти не лише щедрували, а також водили «Козу», але основні дійства належали парубочим та дівочим Меланкам. Одного з хлопців, найудатливішого витівника, перевдягали в жіночі лахміття, і він виконував роль Меланки. Разом з тим, добирали ще й інших персонажів, зокрема «Циган». Останні приставали на вулиці до перехожих, пропонували обміняти коней, а «Коза» грала на скрипці, «Журавель» вибивав на бубоні. На таку виставу збиралося півсела. Потім хлопці разом з дівчатами йшли до осель, де робили шарварок. Меланка розкидала сміття, заглядали в мисник, щоб відшукати глечик з молоком і помазати ним припічок, а тому господарі заздалегідь ховали всяке господарське начиння. Тим часом, гурт приспівував:
Наша Меланка качура пасла,
Заким вечірня зоря не згасла.
А як вечірня зоря згасла,
Наша Маланка качура напасла…

Віддарувавши міхоношу, господарі запрошували хлопців до столу.

Опівночі парубоцькі та дівочі ватаги припинялися. Розпочиналися дівочі гадання. У кожному краї були свої форми гадань. Наведемо найуживаніші. Рахували поліна, принесені у хату. Якщо парна кількість, то бути весіллю. Потім зажмуривши очі, брали навмання одне з них: якщо в корі й пряме та гладеньке – буде багатий, гарний і добрий, а баз кори – бідний. Або ж витягували зі стріхи соломину; якщо з колоском та ще й зернами – подружнє життя буде щасливим…
Лягаючи спати, клали під подушку гребінця і нашіптували:
- Суджений – ряджений, розчеши мені голову! – хто присниться, з тим і випаде полюбуватись.

Крім ворожінь, люди намагалися завбачувати прикметами погоду.
Падає м’який сніг, - на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим.
Який перший день у Новому році, то і рік буде таким.
Зоряне небо – добре нестимуться кури.
Дивилися, куди тварина ляже головою: до сходу – на врожай, до заходу – на недорід.

Интернет реклама